У Вінниці чимало людей знають Богдана Копчатого як співробітника ветеранської організації. Саме там, у Veteran Hub, він тривалий час працював після повернення з війська. Нині ж колишній розвідник, кавалер Хреста Бойових Заслуг та лицар Ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня викладає «Захист України» для старшокласників рідного Брацлава. Він дуже добре знає, що романтизувати війну, як це інколи роблять підлітки, не варто. Але варто бути готовим до того, щоб захищати свої позиції.
Бесіду Богдана подаємо у форматі його цитат, без авторських коментарів.
Просто з випускного на війну
«Це була моя дитяча мрія служити. Батьки не відмовляли, тому що у нас в сім’ї так прийнято: всі поважають рішення один одного. Коли я сказав, що хочу стати військовим, мені потиснули руки і відправили у Львівську академію.
Так історично склалось, що, коли я закінчував 11-ий клас, почалась антитерористична операція. Мені було лише 16 років, я воювати не міг офіційно. Тому прийняв рішення навчатись. Мислив так: якщо не можу захищати свою землю зараз, то буду навчатись, підросту і поїду на війну.
Навчався на піхотного командира, але за розподілом потрапив у частину військової розвідки. Був командиром підрозділу.
У мене випуск був у суботу, а в понеділок я вже опинився у Пісках. Служив на Донеччині, потім Маріупольський напрям – Павлопіль, Широкине».
Село, яке пахне пусткою
«Коли я прибув на фронт після випуску, мені було 20 років. Перше враження про війну – повністю розбомблені Піски. Населеного пункту немає, він існує тільки на карті. Одні підмурки всюди. Запах пороху в просторі, немає цивільних людей, десь постійно на фоні постріли і вибухи. Таке враження, що ти ніби у бойовику, але усе по-справжньому. Йдеш селом, а його нема.
Я з 6-річного віку, у дитинстві грався у війнушки, козаки-розбійники. Був малим дурачком і мріяв потрапити на справжню війну. Ну ось… домріявся. Не розумів тоді, що це таке.
Чи страшно було тоді, у перший момент?
Мені, мабуть, пощастило, що я одразу опинився у ролі командира підрозділу (авт. – 21 людина у підрозділі). Почуття відповідальності за інших людей приглушило все інше. За себе боїшся менше, аніж за підрозділ – це для командира цілком нормально».
Чорний ранок лютого
«Повномасштабку я зустрів на Кримському кордоні. Ми першими зустрічали противника з півострова. Нас туди перекинули пізньої осені 2021-го на масштабні навчання. Нічого підозрілого не було, бо зазвичай у цю пору завжди проводяться навчальні маневри.
У росіян на прикордонній зоні знаходився полігон і вони розпочали тренування. А ми спостерігали, як задіюють їхню авіацію, відстрілюється артилерія. Вони все накопичували і накопичували сили…
Перший день повномасштабки я пам’ятаю посекундно. Від 17 лютого мої групи розгорнулись повністю по адмінмежі. В ніч з 23-го на 24-те я був на командному пункті, не спав. Росіяни поглушили наш зв’язок, але близько 4-ої ранку мені зателефонував мій підлеглий з кордону, з Чонгара і каже: «по нас працює артилерія, гради». Далі нас почала бомбити авіація.
Їх (авт. - росіян) заходило з Криму 25 тисяч, а нас на адмінмежі було до п’ятисот людей. За три години противник повністю зайняв лівий берег Херсонської області, я з підрозділом опинився в оперативному оточенні. І все. Росіяни зайняли мости, а ми шляхами маневрів виходили, як могли, в Енергодар Запорізької області».
Дев’ять куль
«У населеному пункті Василівка Запорізької області я зі своєю групою потрапив в засідку і отримав 9 кульових поранень, одне з яких в голову. Було нас тоді четверо в автомобілі, один товариш загинув на місці, а ми троє прийняли бій. Всі були поранені, але я важкий, а інші могли пересуватись, тому на собі і витягли мене з поля бою.
Всю дорогу до операційної я був у свідомості. Спочатку мене евакуювали у 9-ту міську лікарню Запоріжжя, там був у комі. Потім мене перевезли у реанімацію Дніпра, потім – у Львів. У Львові ще 10 днів знаходився у реанімації. Загалом я після поранення протягом 15 днів класифікувався як «вкрай важкий». До Львова мене переправляли потягом, бо тоді йшли повітряні бої і вертольотами не перекидали поранених. Лікарі тоді мені давали 50% шансів, що доїду до пункту призначення. Батьки не знали всіх цих нюансів. А далі була реабілітація впродовж чотирьох місяців. Я не ходив, не сидів і взагалі знаходився в одному положенні. Єдина ліва робоча рука… Нею я і клацав по телефону.
Чи можу я зараз назвати себе цивільним? Ні, не можу. Я постійно в колі військових і ветеранів, займаюсь допомогою, постійно на зв’язку з побратимами на фронті. На мою думку, зараз кожен адекватний мужчина, який вважає себе мужчиною та українцем, повинен жити думками про війну».
Знак вдячності військовим
«Як цивільні мають дякувати військовим? Чи має бути якийсь єдиний знак? На мою думку, єдиної правильної версії немає і ви її не знайдете. Кожен воїн, як і кожна людина взагалі, це окрема особистість. Комусь подобається «дякую за службу» і рукостискання, іншим – не подобається. Для мене важливо, щоб не було негативних посилів на кшталт «ми тебе туди не посилали». У кожного з нас у близькому колі є ветерани. Серед друзів і колег. Хочете подякувати, поцікавтесь у них, як це зробити найкраще, щоб було доречно».
Погляд у майбутнє
«Зараз я працюю в школі з дітьми. Діти, як на мене, це наш головний потенціал. В усіх сенсах. Дорослим ти вже не зміниш світогляд, а дітей ще можна навчити. Передовсім української ідеології і патріотизму. Щоб всі хлопчики та дівчатка зростали з думкою про те, що захист Батьківщини – це обов’язок, а не вибір. Для мене це не вибір! Я не вибирав: захищати чи ні.
Дав би Бог, щоб війна швидко закінчилася. Але, як кажуть, надійся на краще, а готуйся до гіршого. Я не військовий аналітик і завжди уникаю пропозицій озвучити прогнози про закінчення війни. На мою особисту думку, війна триватиме ще довго. Можливо, в якихось інших вимірах, але вона буде йти. Я, звісно ж, мрію, щоб мої майбутні діти не воювали і не відчули того, що відчув я й інші товариші. Але може скластись так, що і нашим дітям доведеться брати участь у бойових діях. Як показує статистика: на кожне покоління у нас припадає війна. Друга світова, Афганістан, тепер наша війна».