«Для когось два роки тому. Для мене ось в травні-червні вже десятий…» Так про свій військовий досвід пише вінничанин Олександр «Оса» Мончак. Він — доброволець ще з часів АТО/ООС. Хоча офіційно і на законних підставах міг би не йти на фронт. Має четверо дітей — троє синів і донька. Один з синів — особливий. Колись, коли повернеться з війни у мирну незалежну Україну, Сашко планує відкрити для таких, як його син — малюк з інвалідністю — реабілітаційний центр. А поки що він з побратимами тримає оборону. Точно знає, що по-іншому не може. Навіть тоді, коли запитань багато і не все ідеально у війську.
Про любов до історії і військової справи
Я не кадровий військовий. За першою освітою я історик — учитель історії та українознавства. Маю також професійно-технічну освіту, вчився на електромонтера. На той момент (весна 2014-го) закінчив військову кафедру і перебував на обліку як офіцер запасу. Тоді, коли я пішов воювати у 2014-му році, такого поняття, як фронт, в принципі не було. Коли ми кажемо «фронт», то уявляємо собі суцільну лінію, де є розмежування, де є вороги. У березні- червні 2014-го такого ще не було. Пізніше стали утворюватися певні кущові зони. І, власне кажучи, тими силами, якими тоді розпоряджалися ЗСУ, ми могли придушити наявні ворожі рухи. Перший момент, якби на те було політична воля. І другий момент, коли ми реально почали це робити, вмішалася росія (регулярні війська рф). А їй ми вже фізично не могли протистояти. Зокрема і трагедія під Іловайськом дуже яскраво нам про це говорить.
В дитинстві я мріяв про військову кар’єру і бачив себе військовим. Навіть думав у шкільні роки про так зване Суворівське училище, тепер це ліцей імені І. Богуна. Пам’ятаю, прийшов у військкомат, а мені там, як нерідко буває, сказали: «Нащо тобі воно? Не займайся фігньою, йди далі вчися!»
Моя любов до історії і військової справи напряму пов’язана з дитячими спогадами. Коли вибухнув Чорнобиль, я три з половиною роки прожив на західній Україні, у бабусі і дідуся. Це був період відродження національних рухів: то прапор де-не-де встановлять, повно міліції збереться навколо. Повстанський край, Львівщина. Бабуся Катерина була зв’язковою в УПА. Вона мені багато чого розповідала. Звісно, того, що можна було розказати. А другі бабуся з дідусем жили на Вінниччині, і тут я теж спостерігав народні звичаї, мав доступ до предметів старовини. Наприклад, у нашому селі (Оратівський район) була традиція «платити данину городу за те, що він годує» — кидали у землю монети, і час від часу можна було знайти під час копання городини царські чи радянські гроші. Мабуть, саме це на мене і вплинуло, що я істориком став, а не кимось іншим.
Про спогади з АТО/ООС
Коли сталося захоплення Криму, я пішов до військкомату і написав заяву. Але оскільки я педагог, а відповідно у війську міг би бути заступником командира роти з виховної роботи (посада не дуже популярна у військах), військові частини не сильно мене запрошували. Усім потрібні були танкісти, артилеристи. У мене ж навіть стрілецького досвіду не було. Отож, увійшов в організаційне ядро батальйону територіальної оборони і згодом формував 9-ий вінницький батальйон та разом з ним потрапив на війну.
Спочатку нас перекинули на край Сходу: Донеччина, Новоазовськ, Сєдове. А згодом Широкине, Тельманове.
Я досі вважаю, що рішення вийти з Новоазовська було неправильним. Ми тоді втратили сильніші позиції, а далі нам просто не було, де закріпитись, і довелось відступати. Тоді взагалі не було розуміння, що війна буде ось така, серйозна.
Розумієте, солдат бачить біля себе відстань до 500 м, офіцер – кілометр-півтора, а щоб оперувати відстанню у 20-30 км у нас просто не було даних. Я був тоді офіцером і з того, що я бачив, був переконаний, що ми можемо виграти цю війну. Псевдо-республіки ДНР-ЛНР видавалися мізерними, потужного ресурсу у них не було. Місцеві люди у більшості своїй були нейтральними. Частина проукраїнськими. Трохи маргіналів, які явно топили за єдіную русь. І якби Україна на той момент проявила якусь жорсткішу волю… Командування, маю на увазі, дало нам добро виконувати статут всього лиш на всього, тобто «напад на військовослужбовця є підставою для попереджувального пострілу у повітря, а потім на ураження», то, можливо, все було б інакше.
Зараз з висоти прожитих років є розуміння, що ми, дозволивши менше зло тоді, не усвідомлювали, що це породить згодом ще більше зло. Бажання домовитись і залагодити розмовами ситуацію, розігнало у ворога апетит.
Про «широкомасштабку»
Просто згадайте весь той 2022 рік з усіма його попередженнями. Смішно, наприклад, коли виїжджає американське посольство з Києва і нам говорять «хлопці, у вас війна буде!», а ми продовжуємо жити у звичному режимі.
За ці два роки я з багатьма хлопцями спілкувався і чув історії про те, як на свій страх і ризик деякі керівники, умовно кажучи, перевищили службові зобов’язання. Наприклад, розосередили техніку по різних майданчиках, щоб вона не стояла кучно, розпустили людей з казарм. Зараз вже багато хто пише, що то була таємна вказівка. Я не знаю, чи так. Але це реально допомогло в перші дні вистояти.
Щиро надіюсь, що колись буде розслідування і ми дізнаємось правду. А ті, хто нашкодив Україні, здав окремі міста, будуть покарані. Власне кажучи, це одна з мотивацій: чому я сьогодні тут, у війську. Перша, щоби хоча б не втратити незалежність. Друга, це, як мінімум, перемогти й отримати максимальні репарації та контрибуції за те, що було здійснено напад. А третя, щоб обов’язково був суд над тими людьми, які до всього цього призвели.
Про атмосферу на війні
Є стандартні правила, які треба виконувати для того, щоб операція була успішна. Ми заходили у Бахмут з порушенням усіх можливих і неможливих правил, які існують на війні. Що я маю на увазі? Коли відбувається переміщення військовослужбовців, потрібно, щоб вони познайомились зі своїми сусідніми підрозділами. Треба знати тих, хто справа і зліва, знати командирів, знати безпосередньо свої завдання. Я тоді був головним сержантом взводу. Я мав би знати як мінімум на два порядки вище — наприклад, завдання роти. А нас просто привели серед ночі і сказали: ось ці будинки, займайте територію і тримайтеся, скільки зможете. У нас не було взаємодії з вогневими засобами, ми не могли викликати вогонь. Була проблема з раціями, не було іншого варіанту зв’язку. Не було прямого спілкування з командуванням. Як на мене, це дилетантство найвищого рівня.
Ми опинились як сліпі котенята. Доводилось приймати самостійно рішення, тому що рація глушилася, а комунікувати з командуванням не було як…
Ну і, на жаль, не дурні люди сидять у ворожих штабах. Вони уміють прораховувати. І, якщо в Бахмуті вони пробували «м’ясні штурми», то в Авдіївці вже зробили ставку на авіацію. Росіяни добре прораховують, скільки і чого у нас є. І якщо у нас, наприклад, наявна артилерія, вона стріляє стільки-то разів на день, відповідно є «зношування» ствола. А якщо у нас поблизу немає ремонтних заводів, отже, доведеться цю артилерію везти кудись далі. Отже, деякі підрозділи будуть лише частково боєздатні. І якщо вгадати і нанести у цей момент удар, можна буде отримати явний результат. Це елементарний прорахунок. Простий приклад.
Все наше суспільство має бути мілітаризованим. Війна у нас тотальна, на жаль. І надовго. Зброя повинна бути у кожній хаті. Тому що нас, українців мало. Ми воюємо проти ворога, який чисельно в рази за нас більший. Відповідно уміти користуватись стрілецькою зброєю, радіостанціями повинен кожен. Ми мусимо вже зараз бути організованими, поділеними на загони, підрозділи. Маємо навчитись всі користуватись колективною зброєю (гарматами, протитанковими комплексами). Це просто обов’язок для всіх.
Бо те, що я бачу, коли на фронт приходить поповнення, мене не радує. Це не той рівень підготовки! У нас непогано готують індивідуально бійця або, в кращому разі, бійця у складі відділення. Це тоді, коли хлопці бігають за танчиком, бігають за БМП — таке в нас часто показують. Тут питань немає, індивідуальна «виучка» чудова. Але виконання наказів командира роти чи взводу людей вводить в ступор. Коли на одному полі збирається 50-100 чоловік, вони ніби перетворюються на якусь ораву. Наші навчальні центри, на жаль, поки що не готують бійців, які можуть воювати в колективі. А це є великий недолік.
За що ми воюємо? Ми воюємо, щоб в наших селах не було Z-техніки, Z-порядків, Z-поліцаїв. Щоб не було повтору срср і голодомору, геноциду, тоталітарізму, колгоспів і нквс.
Дуже примарна ідея. Дуже розмита, враховуючи новини з інтернету і бруківку. Враховуючи реальність. Дуже хитка і тонка ідея.
Але за неї і чіпляємось, залишаючись там, де ми є, виконуючи свою роботу. Кожен — свою.
Про відчуття людей у війську Олександр періодично пише у власному блозі в фейсбуці (Ля Сашко де Мон-Чак). Читати ці деталізовані, часом ліричні і дуже філософські нотатки корисно. Щонайменше тому, що Олександр має погляд історика й етнографа, а отже, часто помічає те, на що інші не звертають увагу. Слухає себе, слухає побратимів, іронізує, а інколи із сарказмом описує бюрократичні речі, притаманні військовій справі. То «журнал обліку мила», то «загублені папірці», через які неможливо потрапити на навчання. Висновок Олександра як історика (а з цієї позиції є сенс дослухатись): революційно і швидко змінити ситуацію у військах не вийде. Надто довго українська армія жила за радянськими кліше. Еволюційні зміни — можливі. Але цей шлях тривалий і непростий. Утім, іншого варіанту у нас немає.