Кримчанин Іса Акаєв (Наріман Білялов) – командир спецпідрозділу «Крим», воює з 2014-го року. Мирна професія — інженер, на фронті — розвідник. Підрозділ Іси Акаєва був серед тих, хто звільняв Херсонщину і у числі перших ввійшов до Херсону. Звідти до рідного Криму зовсім близько. У свої 57 років Акаєв, понад усе, хоче повернення додому.
ПВ: У вас 13 дітей. Молодша донька народилась уже після повномасштабного вторгнення?
— Так, їй 7 місяців (на кінець листопада – прим. авт). На жаль, народилась не в Україні, не встигла. Бачимось зараз тільки у телефоні. Вживу я бачив доньку тоді, коли їй був всього місяць. Але скільки зараз таких сімей? Звісно, це не заспокоює, однак думка про те, що вся країна у такому становищі, притуплює відчуття. Дуже скучаю за рідними.
ПВ: Херсон — наша спільна радість. Ми всі тут, у тилу стрибали і раділи новині про звільнення, але ви, напевне, бачили й інший бік події. Очима бійців це інакше. Як це було?
— Бачив, що люди у Херсоні дуже раділи, що ми (українські військові – авт.) повернулись. Вони нас дійсно чекали. Щоправда, багато хто не вірив у таку можливість. Спочатку навіть перепитували, чи точно все так, як здається. За сім місяців війни це був другий населений пункт, у звільненні якого ми (підрозділ Іси) брали участь. Скажімо так, ми ввійшли у нього. Не безпосередньо звільняли.
ПВ: Дорога до Херсону, очевидно, була довгою і важкою?
— Спочатку, коли ми туди їхали…ось ці розбиті машини, підірвані мости, знищені населені пункти. Був один з них, назву вже не пригадаю, але добре знайомий мені. Я ж по цій дорозі постійно їздив раніше з Криму на материкову Україну. І ти дивишся: все до болю знайоме, а видно, що важкі бої йшли, село просто стерте з лиця землі, одні руїни від будинків лишились, всюди окопи. Відчуття інакші, ніж тоді, коли ми воювали під Києвом на початку війни. Там місця були не такі знайомі і тому руйнування не так в очі впадали. А на Херсонщині я буквально кожну виїмку на дорозі знаю. Дивились з моїми хлопцями, згадували: «пам’ятаєш, тут виноград купували, тут зупинялись, там ларьок був». З одного боку радість велика, бо у бік дому рухаєшся, а з іншого боку гірко, бо земля у жахливому стані.
ПВ: Що розповідали люди про окупацію?
— По-різному. Були ті, кого катували і мучили, а комусь вдалося цього уникнути. На території порту у Херсоні ми суто випадково знайшли турецький корабель, який всі сім місяців пробув там. Він прийшов перед самим початком війни, розвантажився, мав через день-два вийти у море і тут…зайшли росіяни. І ось ці люди сім місяців сиділи на кораблі, нікуди не могли рушити. Вони настільки раді були нас бачити, неможливо описати. Моряки розповідали, що дуже страшно було кожного разу, коли приходили росіяни. Неприємно. Люди зі зброєю дозволяють собі ображати інших, хамити.
ПВ: Серце у Херсоні йокнуло від того, що до Криму близько?
— Звісно, звісно! Я стільки разів за життя їздив через Миколаїв, Херсон. Це ж моя рідна дорога! І таке враження було, що ось-ось…і ти вдома. Але я вірю, що дійдемо. На все свій час.
ПВ: Ви вірите у повернення Криму до України?
— Я навіть у 2014-му у цьому не сумнівався. Ми повернемо все і нам за все та за всіх заплатять.
ПВ: Що розповідають знайомі, які залишились у Криму, про тамтешні настрої?
— Одразу скажу, що є люди, яких я не звинувачую у їхній поведінці. Багато хто реально боїться відкрито щось говорити, і тому може здатися, що їх влаштовує «руській мір». Є така категорія людей. Звісно, що є і продажні манкурти, які забули, як до них ставилась росія, на що вона нас перетворила, чого вона нас позбавила. І не зважаючи на усе це, вони продовжують захоплюватись росією. На жаль, такі теж є. Але основна маса тих, кого я знаю, чекає повернення в Україну.
ПВ: Якою, на ваш погляд, буде Україна після війни?
— Я вже бачу зміни у людях. Позитивні зміни. Ми стаємо нацією.
ПВ: Ви воюєте з 2014-го. До мирної професії хочеться повернутись? Повернетесь, як думаєте?
— Не знаю (усміхається). Мені 57, скільки я ще можу воювати? Я хочу довести справу до кінця. Я реально прошу про це Бога. Дуже не хочу, щоб це залишилось моїм дітям, онукам.
ПВ: Хто зараз воює у вашому спецпідрозділі?
— Є кримські татари, кавказці, дагестанці, черкеси. Усі, хто хоче знищити імперію зла. Ми віримо, що переможемо. Народ України через це випробування передовсім самому собі довів: він має право на свободу, і воно дуже дороговартісне.
ПВ: Політики зараз постійно говорять про те, на яких умовах можливий мир. А ви як це бачите?
— Розвал росії, я іншого не бачу. Вона повинна перестати існувати, інакше вони (російські війська) повернуться. П’ять, шість, десять років, і вони повернуться. Наберуться сил, зміцняться і повернуться.
Ми інколи розмовляємо з людьми про зброю. Багато хто вважає, що не можна давати її у вільний доступ. Я вважаю інакше. Мати зброю – необхідність для вільної людини. З давніх давен наявність у людини зброї означала певний статус у суспільстві. Зброю мали лише вільні люди – ті, хто розумів відповідальність за неї. У людей була культура носіння зброї.
Російська імперія забрала це. Козаків вона цього позбавила, кримських татар і кавказців також.
Наші пращури не розставались зі зброєю, але це не заважало їм бути хліборобами, будівельниками, ким завгодно. Наші пращури знали, що у будь-який момент зможуть захистити себе. Жінки у такому дусі виховували своїх синів. Тому наявність зброї у суспільства – це не погано. Але до цього треба додати культуру володіння.
ПВ: Можете пригадати 24-те лютого? Де вас застала новина про війну?
— Для мене це була не новина. Бойове злагодження ми почали за кілька місяців до того. Ми зібрали людей, взяли зброю до рук і почали тренуватись. За кілька днів до того я був у Вінниці, ми спілкувались з хлопцями-атовцями: як діяти, який буде зв'язок, що робити, якщо зайдуть з Придністров’я. Говорили про те, як ми знайдемо один одного, як триматимемо контакт.
ПВ: Ви були зі своїми воїнами під Києвом у перші дні. Що бачили?
— Ми звільняли село Мотижин. Масові захоронення…Багато хлопців досі це згадують. Страшні речі. Я вам скажу таке: наприклад, мусульмани Кавказу добре розуміють, проти кого воюють. А для багатьох українців це було неочікувано. М’яко кажучи. Всі пам’ятають з 90-их років війну у Чечні. Оті всі антитерористичні операції у країнах Кавказу: ставлення до мирного населення, бомбардування Грозного. Люди все це перенесли на своїй шкурі. У мене товариш-чеченець розповідав, як він дитиною бігав вулицями у пошуках вод. Хтось знайшов воду, хтось картоплю. Все це зносили у підвал, де були їхні мами, їхні сім’ї.
ПВ: Зараз в усій Україні є проблеми з енергетикою, теплом. А чого найбільше бракує на фронті, якщо орієнтуватися конкретно на ваш підрозділ?
— Може, це буде не зовсім точна відповідь на запитання, але я скажу так: якби наші українські волонтери, наші жінки знали, де взяти атомну бомбу, вона б уже була в нас. Це точно. Найбільш народна армія в світі – це українська армія. Так, як люблять люди нашу армію, ні одн. Я спостерігаю за ставленням медсестер і лікарів до наших поранених. І навіть те, як зустрічають загиблих і як їх ховають, багато про що свідчить.
ПВ: Ваше бачення, як військового, за рахунок чого ми вистояли і продовжуємо стояти проти в рази більшої країни?
— 22-го чи 23-го лютого я зустрічався з хлопцями. Ми зібралися і говорили. Дехто тоді казав, що Україну «злиють», мовляв, якщо завтра щось почнеться, то її розірвуть на шматки і ми знову опинимося під роздачею росіян. Я, звісно, не хвалюся, що я такий прозорливий. Але я в 2014-му вже побачив дещо особливе в наших людях. Навіть якщо політики домовились, поділили Україну, кордони намалювали, гроші розібрали і навіть виїхали звідси, є річ, яку вони ніколи не враховують. Алах свідок моїм тодішнім словам! Є народ! Якщо він буде проти такого сценарію, політики нічого не вдіють. Найголовніше, що цей народ готовий до спротиву.
ПВ: Що б ви побажали цьому народові?
— Дуже-дуже хочу, щоб всі наші люди, наша українська нація переформатувалась. Добряче задумалась над ціною, яку ми заплатили за свою свободу, і до наступних виборів підійшла серйозно. Це важливо. Не можна допустити, щоб люди, яким байдуже, які країну сприймають як годівницю, знову прийшли до влади.
Comments