top of page
  • vtprostirvn

ПАМ’ЯТІ КІБОРГА СЕРГІЯ ЗУЛІНСЬКОГО

Ви ж, напевне, не раз ходили чи їздили вулицею Зулінського у Вінниці, бо саме нею можна потрапити з дітьми до Подільського зоопарку. Довга, майже пряма, з’єднує місто з Житомирським шосе. Йдучи вулицею наступного разу, обов’язково розкажіть своїй малечі про кіборга, чиїм ім’ям вона названа. Сергій Зулінський з притаманною йому скромністю, мабуть, не вважав би себе героєм – він робив те, що повинен: разом з побратимами впродовж важких місяців тримав оборону Донецького аеропорту.


Про війну не розповідав

Майже на всіх фото Сергій Зулінський широко посміхається. Відкрито і щиро. Навіть там, на війні, у повному екіпіруванні. Таким він і був у житті – добрим і привітним життєлюбом.

Йому було лише 27. Встиг знайти себе у мирній будівельній професії, створити сім’ю і кілька місяців потішитись маленькою донечкою Златою. Вінничанин Сергій Зулінський, позивний «Зулік», до свого останнього подуху разом з іншими кіборгами тримав оборону Донецького аеропорту. Загалом вона тривала довгі 242 дні.

Чому таким стратегічно важливим був ДАП, що бої за нього точилися більше року і мали таку страшну ціну?

Аеропорт – не просто локація на Донеччині. Він – фортеця, біля якої знаходяться населені пункти Піски, Водяне, Опитне і шахта Бутівка. Фактично це велика територія, яку росіяни дуже хотіли відірвати від України. Кіборги ж закріпилися в аеропорту і не підпускали до себе ворога.

До війни Сергій Зулінський мав досвід строкової служби у десантних військах, тому, коли розпочалися події 2014-го, його призвали.

Під час оборони Донецького аеропорту від став головним сержантом у 81-ій окремій аеромобільній бригаді 90-го окремого аеромобільного батальйону.

Щоб зустріти Новий 2015-ий рік Сергій таки вирвався на ротацію до рідних. Побув з сім’єю кілька днів. Востаннє.

«Ніколи нічого не розказував про війну, що і як там було. А коли я казала: як же ти туди поїдеш? Він відповідав – я повинен, бо у мене там хлопці. Треба бути з ними», - розповідає мама воїна Галина Зулінська.

Інформацію про важкі умови оборони ДАПу батьки по крихтах збирали протягом кількох років після загибелі сина. Збирали від тих, хто дивом вцілів.

Довго вважався безвісти зниклим

19 січня 2015 року Сергій Зулінський вийшов на зв’язок з рідними, сказав, що з ним усе в порядку. А наступного дня його не стало. Разом з групою побратимів він вирушив на кількох БТРах забрати поранених. Кіборги потрапили у засідку росіян, пробували прорватися штурмом, але невдало. «Зулік» загинув з ще п’ятьма десантниками. Двоє вцілілих бійців дочекалися ночі, вибрались з бойової машини і врятувались. Саме вони пізніше і розповіли матері Сергія, що насправді тоді сталося.

«Хлопці приїздили до нас, просили пробачення, руки цілували, навколішки падали. Вони досі відчувають провину, що залишились живі. Мені шкода їх. Дуже тяжко на них дивитись», - згадує мама Сергія.

Спочатку після того, як зв'язок з сержантом Зулінським обірвався, родині казали, що він у полоні. Надія на повернення жевріла. Рідні шукали через пабліки, групи, волонтерів. Чіплялися за будь-яку звістку. Тричі їм повідомляли, що наче б то буде обмін полоненими. Потім невідомі люди написали, що Сергій у шпиталі в росіян, у Донецьку. Сім’я збирала і передавала туди медикаменти.

Контакт з батьками тримала жінка, яка представлялася донецькою лікаркою. Поговорити з сином не давала, але періодично читала нотації на кшталт «Навіщо ви його сюди пустили, навіщо послали на війну? Нащо він воює?». Один десь розповідала, що боєць у шпиталі, а наступного дня вже змінювала тактику і повідомляла, що такого серед поранених немає. Якось незнайомці зателефонували дружині Сергія і почали вимагати «гроші на картку» за полоненого воїна. Сім’я готова було на все заради рідної людини та коли запропонувала приїхати особисто з коштами, шахраї перестали дзвонити. А за деякий час батьків викликали у Дніпропетровський морг на впізнання.

Сергія Зулінського поховали 3-го квітня 2015 року на Алеї Слави Центрального кладовища у Вінниці. Посмертно він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Колишню вулицю Тарнагородського назвали ім’ям кіборга. На будинку, де він жив, та будівлі Вінницького гуманітарно-естетичного колегіуму № 29, де навчався, встановлені меморіальні дошки. Але все це – деталі. Рідні хочуть, щоб Сергія пам’ятали. По-справжньому.



Comments


bottom of page