top of page
  • vtprostirvn

ВІЙНА ОЧИМА СТАРШОГО СЕРЖАНТА РОМАНА «СИРОТИ»

18 листопада в Україні відзначають День сержанта ЗСУ. Напередодні ми зустрілися з людиною, яка носить це військове звання і може багато розповісти про службу. У мирному довоєнному житті Роман Сергеєв — людина абсолютно мирної професії. Він — комбайнер з Херсонщини. Звик сіяти і збирати. Добре знає, як дбати про землю, щоб вона дарувала урожай і давала прибуток. Те, що нині вороги засівають Україну вибухівкою й отрутою, Романові болить. Старший сержант 9-го Вінницького батальйону вже кілька місяців відновлюється після важкого поранення і «рветься» назад, до побратимів.


Що вас, херсонця, пов’язує з Вінницею?

- У мене командир підрозділу сам був з Вінниці, служити я пішов у Вінницькій батальйон, тому це місто уже вважаю своїм. Коли кажу, що їду додому, то мене завжди перепитують: куди саме?


Чому у вас такий позивний, чому «Сирота»?

- Люблю по батальйону походить, «поклянчить» (сміється).


Як зараз вдома, на Херсонщині?

- Я сам з селища міського типу. Зараз воно знаходиться під окупацією (на момент 15.11 – авт.) Але, наскільки відомо, мабуть, скоро буде звільнене. Там у мене залишилась мама. Коли правобережну Україну звільнили, то одразу МТС чітко запрацював. Тому зв’язок вже є. Наш, український. Але в селі кацапи зараз. Повне село. Вони почали обстрілювати населений пункт зсередини і ходять, сіють паніку, що це ЗСУ навалює. Людей таким чином випроваджують в евакуацію, а самі займають хороші хати. Грабують. Машинами вивозять майно, холодильники, все, що є.


Мама не виїхала з окупації?

- Мама каже: не для того я ціле життя хату будувала, щоб покинути її і якась падла в ній жила.


Коли ви пішли на фронт?

- Перший раз мене призвали у 2014-му. Тільки Майдан притих, тут вже Крим оджимають і тут вже Донбас почався. Це якраз кінець березня був, коли нас усіх призвали. Ми піднімали картотеки у військкоматах і самі наводили порядок, бо за двадцять з лишнім років там все було пох@рєно. Пів року я тоді був на службі, звільнився. А у 2015-му я вже добровільно дзвонив у військкомат і запитував: хлопці, де моя повістка?


А що загалом скажете про настрої на Херсонщині?

- У нас люди звикли працювати і знають, як працею можна заробить. Ніхто не хоче, щоб прийшли в його хату і почали указувати: що тобі робить і як. На Херсонщині цього не люблять. Там кожен господар сам собі.

Херсонщина показала себе — згадайте березень-місяць. Як люди йшли напором і нічого не боялись. Раніше казали: Херсонщина – це переселенці. Степові зони, людей туди завезли. Може, хтось думав, що візьме цей край голими руками, як Крим. Але нє! Херсонці не дали.


Що найважче на війні?

- Важче повертатись звідти у мирну професію. Піти військовим, взяти зброю і захищати – це одне. А коли ти знімаєш форму, то дивишся і не можеш зрозуміти: хто є хто? Там (на війні) ти знав: де чужі, де свої. Ми, військові, не дикі, не перелякані. Ми закриваємося у собі, бо інколи просто не знаємо, кому можна довіряти, а кому ні.

А на самій війні найважче чекати завтрашній день. Бо ніколи не знаєш, що буде. Відстрілялись – тиша? І слава Богу. Сонце зустріли зранку і то вже добре. Живеш одним сьогоднішнім днем.


Ви були під Маріуполем. Як це сталося?

- У травні 2017-му я підписав контракт і ми пішли в зону АТО, під Маріуполь. Поміняли там морську піхоту і стояли під містом. Тоді 17-му році батальйон жорстко з ними (росіянами) зчепився, я отримав поранення і думав, що своє відвоював. І що війна закінчилась… Але 5 років минуло і, виходить, що ні.


А 24-е лютого ви де зустріли?

- 24-го лютого я якраз їхав з дому сюди, у Вінницю, на роботу. На початку шостої ранку мені дзвонить брат і запитує: у вас все тихо? Бо у нас, каже, підірвали військову частину. Він теж на Херсонщині, але в іншому населеному пункті. Я починаю розуміти, що щось уже починається. Потім мені дзвонять з Миргорода – «Ромчик, дві ракети в Миргород залетіли». Питаю: ти так думаєш? Відповідає людина: я не думаю, я знаю! Мені до Херсона їхати було всього 4 години було. Приїжджаю туди о 9-ій, бачу – вже йдуть колони, біженці виїжджають, заправки пусті, банкомати розтереблені, паніка, хаос. У мене на ходу з’явилось рішення: я їду у батальйон, одразу в військову частину… Але рейсів з Херсона вже не було. Жодного. Виходу немає, розвертаюсь назад в село. І ось о 12-ій годині проїжджаю Каховську ГЕС і я реально бачу своїми очима картину: повз ГЕС ідуть танки з буквами «Z». А при мені – документи, військовий квиток, посвідчення УБД, паспорт… Ми з тими колонами танків розминулися. Але я дивився і розумів: яка тварь пре і скільки їх таких пре… І ніхто їх не може зупинити. Так в селі, в окупації я пробув два місяці. А у квітні мені таки вдалося звідти виїхати. Вибратись допомогли якраз наші, вінницькі. Повернувся в батальйон і у липні вже був на Запорізькому напрямку.


Ви були на фронті у 2014-му і зараз. Порівняти можете? Тактика, поведінка ворога змінилася?

- Так, це не ті самі кацапи. Зараз повномасштабна війна, де задіяно все, що може убивати, все, що стріляє і літає. Якщо в зоні АТО танки одвели і десь там колись градами накриють, то зараз весь час все тріщить. В АТО як було: ми в окопах, вони в окопах – оборонна тактика. А тепер вони на нас просто пруть і постійно доводиться стримувати.


Як ви потрапили у шпиталь? Що сталося?

- Вони розстрілювали наші позиції нещадно. З танків і САУ. Боєприпасів не рахують, валять куди-небудь, аби ввалить. Навіть не точно. Просто собі стріляють і все. Один зі снарядів прилетів до нас. Перебило ногу, попало в нирку… Дуже важко було наших поранених вивезти з-під вогню, бо вогонь був шквальний, і машини евакуації просто не могли зайти. І все ж таки витягнули нас трьох-чотирьох. Казали, що я був найважчий. Спочатку у Покровськ, потім у Запоріжжя, а далі вже у Вінницю. Два місяці на витяжці, а ще попереду два або навіть три місяці відновлення.


А мама як цю новину прийняла?

- А мама не знає, що я взагалі воюю. Ми ж з братом їй не брешемо, ми просто правду не кажем (сміється). Щоб не хвилювалась.


Що за час війни змінилось в головах українців? Ви зміни помічаєте?

- На самому початку багато що перевернулося. Але зараз, оскільки армія робить якісно свою роботу, багато хто забув, що у нас іде війна. Ось я лежав на витяжці у Запоріжжі. А під вікном хлопці на машинах влаштовують перегони. Авто реве, а ти всередині просто стискаєшся. На витяжці. Рухатись не можеш, а звук на тебе тисне. Або ось я іду, військова людина на милицях, а переді мною можуть двері не притримати… Або просто перед носом закривають. Нема поваги.

Та буває і навпаки. Вчора їхав, поруч опинилась жінка з дитиною. Вона сама підійшла сказати «дякую!». Дуже особливо діти реагують. Вони дивляться на тебе і ось… Бачите, шевронів у мене нема. Забирають шеврони та наліпки. Підходять і кажуть «подаруйте!» Прапорці ось на рукаві – це вже четверті, шевронів підрозділів взагалі не лишилось, напис «ЗСУ» теж забрали. А я ж дитині не можу сказати, що не дам. От і роздаю.


Як ви новину про звільнення Херсона зустріли?

- Погано (сміється). Жартую, звісно. Я теж хотів його звільняти. Дуже хотів зайти туди з Вінницьким батальйоном, зі своєю бригадою. Але знаю, що, на жаль, багато наших хлопців там загинуло, звільняючи Херсонщину. Про це мало говорять, але так насправді є.


Чому Україна має перемогти?

- Тому що ми стоїмо за своє. Нам чужого не треба. Ані їхнього Бєлгорода, ані чогось іншого. Нам потрібна наша земля і більше нічого.







Comentários


bottom of page